Синдром ПТСР – не обов’язковий атрибут військового

Все частіше останнім часом спостерігаю нагнітання напруги в медійному середовищі навколо так званого “синдрому війни” або ПТСР (посттравматичного розладу) у військових. У свідомість пересічного громадянина з дивовижною наполегливістю вбивається фальшива “істина”: на цей розлад страждає кожен, хто був у зоні бойових дій, хто бачив смерть і сам був за крок від неї. Зараз спробуємо розібратися, як виникає справжній ПТСР і кому вигідно роздувати масштаби “катастрофи”.

Перш за все, як практик, можу сказати, що за 5 років з початку війни на Сході мені жодного разу не доводилось зустрічатись з класичним синдромом ПТСР у військових. Натомість – нерідко спостерігаю, як бійцям помилково виставляють цей діагноз, який, до речі, легко продіагностувати клінічним методом, тоді як під маскою ПТСР ховаються абсолютно інші стани. Це можуть бути розлади адаптації, депресія, панічні атаки та тривожні розлади, різноманітні фобії і навіть психози.

Що ж таке ПТСР? Це сильна психоемоційна травма, яка виникає в результаті раптових надпотужних негативних емоційних переживань, з якими психіка не може впоратись. Це трапляється під час воєн, аварій, природних та техногенних катастроф, терактів – тобто, тоді, коли життя людини опиняється під загрозою. І ось тут ховається перша пастка.

Синдром посттравматичного розладу – не обов’язковий атрибут кожного військового, як берці та автомат. Це не ще одна заслужена “нагорода” за захист Батьківщини в умовах виснажливої війни. Це психоемоційна травма, яка діагностується максимум у 25-30% військових, як каже міжнародна статистика, а не у 93%, як “втокмачується” у голови пересічних українців.

Ба більше, у зону ризику частіше потрапляють цивільні, аніж військові. Тому що кожен військовий, який йде на війну, усвідомлює небезпеку та можливі наслідки. А в умовах мирного життя людина не очікує щохвилини на катастрофічну загрозу, яка, тим не менше, може спіткати будь-кого. Приміром дослідження, яке виконав у 2016 році в Україні Фонд “Глобальна ініціатива в психіатрії – Тбілісі” (GIP) показало, що серед опитаних двох тисяч переселенців посттравматичний синдром виявили у 32% людей. І саме жінки потрапили у найбільшу зону ризику ( 36% проти 22% у чоловіків).

Які ж типові ознаки ПТСР? По-перше, це нав’язливі думки, сни-жахіття та флешбеки (коли спогади “оживають”), а іноді – галюцинації. По-друге – це уникання всього, що пов’язано з травмою: людей, місць (у тому числі – амнезія, як реакція на травму) на фоні зниження здатності відчувати, наприклад, любов або захоплення колишньою справою. І по-третє – це нехарактерна збудливість, якої не було раніше: дратівливість, спалахи гніву, проблеми із засинанням або пробудженням, гіперпильність та відчуття постійної загрози.

Ще можна додати сильну втомлюваність, зниження пам’яті, працездатності та відчуття беззахисності. Людина може замкнутися у собі. І на цьому фоні легко виникає залежність від алкоголю, наркотиків та азартних ігор.

Важливо, що симптоми з цих трьох груп повинні спостерігатись протягом не менше, аніж одного місяця, і викликати значне погіршення емоційного стану людини.

Чомусь ніхто не говорить, що справжній ПТСР рідко триває понад 6 місяців. Синдром протікає хвилями і людина має великі шанси на одужання. Якщо все ж таки розлад затягнувся на кілька років, то лікарі кваліфікують його як стійку зміну особистості після пережитої катастрофи. В будь-якому разі, розібратися з діагнозом допоможе лише компетентний фахівець: психолог, психотерапевт, а поставити діагноз може лише психіатр. Зазначу, що навіть діагностований посттравматичний розлад не завжди потребує медикаментозного лікування. Все залежить від прогнозу в конкретному випадку, доступності якісної психотерапії та наявності соціальної підтримки.

В моїй практиці були випадки, коли діагноз ПТСР ставили ветерану лише на основі проблем зі сном та нічних жахіть. В іншому випадку – теж часткові симптоми: депресія, замкненість та алкогольна залежність. І лише, коли пацієнта госпіталізували, з’ясувалося, що це не ПТСР і діагноз був змінений.

Якщо говорити про профілактику, то найкраще – це підготовка до роботи в екстремальних ситуаціях: тренінги та робота з військовими психологами. Вони ж і повинні корегувати психічні порушення під час складних ситуацій на фронті. А от на мирній території потрібна адекватна діагностика та доступ до якісних психотерапевтичних послуг. Проте у більшості випадків, вояки можуть самостійно подолати ПТСР, використовуючи мотивацію та резервні можливості організму.

За міжнародною статистикою, 50% постраждалих відновляються самостійно завдяки внутрішньому ресурсу та часу, 25% – потребують додаткової підтримки близьких і лише 25% – медичного втручання.

Ірина Даниленко, психіатр Центру психічного здоров’я та травматерапії “Форпост HELP” (ГО “Форпост”)

Фото: Ноа Брукс

Оригінал статті: https://censor.net.ua/blogs/3114775/sindrom_posttravmatichnogo_rozladu_ne_obovyazkoviyi_atribut_vyiskovogo?fbclid=IwAR1JvBWxPVvaoMB3QBs-dkwEbP0V_GomAGxBc_o2KAE9oOPCUSOo6P_DsBE

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *