Обстріли України щодня мають наслідки — постраждалі, загиблі, руйнування. Разом із цим виникають нові виклики для журналістів. Як інформувати суспільство про людські трагедії, не перетворюючи біль родин на “клікабельну” історію?
17 червня після масованого обстрілу та удару по багатоповерхівці в Києві, 31-річного чоловіка шукали під завалами. У соцмережах і медіа блискавично поширилася інформація, що хлопця дістали живим. Її опублікували десятки великих видань. Батьки чекали на місці разом із психологами ДСНС. Але згодом з’ясувалося — врятувати сина не вдалося. Рятувальники підтвердили, що з-під завалів дістали його тіло.
Первинне джерело про «порятунок» — допис журналістки — згодом було видалено. Але фальшива надія вже встигла облетіти інформаційний простір. Тепер постає питання: що в цій історії зроблено не так — і як могло б бути краще?
Фактчекінг програє рейтингам
Факт того, що «про це вже написали всі», не робить інформацію достовірною. Навпаки — це ситуація, коли варто ще ретельніше перевірити факт. Інакше маємо справу з хвилею емоцій, породжених неправдою. Це боляче не лише для суспільства, а насамперед — для родини, яка вже переживає втрату.
Приватність у часи публічності
Фото батьків, які сидять біля зруйнованого будинку стали «символом горя». Але чи давала родина згоду на це? Чи хотіли б ми бачити свої обличчя в цей момент в стрічці новин та Facebook?
Психотерапевтка і тренерка «Forpost HELP» Олеся Ольховик відреагувала на ситуацію: «Обличчя батьків, які годинами чекають під завалами свого сина, — розтиражовані в соцмережах, у стрічках, у заголовках. Без блюру, без згоди. Без емпатії. Але ж є травмочутливий підхід і він не про видовищність, а про безпеку, повагу до переживання. Про емпатію — не як про те “яке горе”, а як здатність бути поряд, визнати біль іншої людини: “Я бачу, як важко. Ви маєте право це відчувати”. Справжня емпатія запитує себе: чи хотіла б я, щоб мене сфотографували в найгірший момент мого життя — і виклали це в інтернет?».
Фахівчиня пояснює, що травмочутливий підхід передбачає дотримання кількох базових принципів: безпека, емпатія, недопущення ретравматизації. Іноді достатньо уявити, що відчуває людина, щоб замислитися над наслідками.
«Ми повинні говорити про горе, яке переживає країна. Але говорити — не означає втручатися в чужу трагедію. У цій історії — забагато особистого. І ще — фальшива надія. Коли ЗМІ пишуть, що з-під завалів врятували чоловіка, а потім це не підтверджується, біль посилюється вдвічі. Люди, які трималися за цю новину, падають у ще глибшу прірву.
Це не про інформування. Це — про ретравматизацію. І ми маємо чесно запитати себе: чи не перетворюємо ми людське горе на видовищний контент? І чи готові нести відповідальність за це — перед тими, кого зняли в момент, коли їм було найболючіше?», – зазначає Олеся Ольховик.
Право на біль — не означає право його експлуатувати
У випадках великого суспільного значення ми не можемо «заплющити очі» на трагедію. Але важливо, як саме ми про неї розповідаємо. Те, що рідні не закривають обличчя чи не протестують — ще не означає, що їм комфортно. У момент горя люди можуть бути шоковані, розгублені, позбавлені контролю. Поширення їхніх знімків без згоди — це вторгнення. Це може стати ще однією травмою, коли пізніше вони побачать себе в кадрі, які облетіли країну.
Як повідомляти про постраждалих і загиблих в публічному просторі:
– Не розкривати чутливу персональну інформацію без згоди родичів, особливо якщо людина не є публічною.
– Просити дозвіл на фото чи відеозйомку під час поховань. Якщо відмовили — знайти інший спосіб показати подію.
– Фокусуватися на житті й заслугах загиблого, а не на емоційних деталях прощання.
– Перевіряти факти, навіть якщо їх опублікували інші медіа.
– Розрізняти факти і припущення, уникати маніпуляцій та емоційного тиску на читача.
– Надавати слово всім сторонам, особливо якщо йдеться про конфлікт чи звинувачення.