Прояви гендерно зумовленого насильства (ГЗН) та домашнього насильства є не лише болісними соціальними проблемами, але й маркерами суспільних трансформацій, які ми проходимо. Ці явища насильства, що ґрунтуються на часто неусвідомлюваних стереотипах унормованості агресії щодо особи на підставі її статі та гендеру, через реагування сторін конфлікту та залучених до ситуації учасників, яскраво ілюструють наскільки ми готові реагувати на ці виклики. У фокусі опиняються не лише постраждалі, а й інститути, від яких залежить захист та підтримка. Йдеться про конфлікт між принципом рівності як однією з основоположних норм цивілізованого суспільства та традицією мовчазної толерантності до насильства за ознаками статі та гендеру.
Психотерапевт і супервізор Центру психічного здоров’я та травматерапії «Forpost HELP» Борис Ганицький у своїй практиці надає послуги людям, які постраждали від ГЗН в різних контекстах. Він зазначає, що форми насильства численні і бувають настільки завуальованими, що самі ж постраждалі не завжди одразу усвідомлюють, що відносно них коїться неприпустиме діяння. Наприклад, домашнє насильство може проявлятися як фізичне побиття, але також як маніпуляція тривалим мовчання з метою примусити одного з подружжя робити речі, які йдуть всупереч з його інтересами або навіть несуть суттєву шкоду для здоров’я.
Руйнівний вплив на гідність
Гендерне насильство (ГЗН) вкрай рідко обмежується фізичним насильством. В контексті воєнних злочинів це простежується майже в кожному випадку, де таке насильство застосовується, про який би мотив не йшлося – про вплив на жертву з метою отримання певної інформації; бажаної для злочинця поведінки; про акт злочинного домінування над слабшою в даних обставинах людиною. І як свідчать постраждалі – найбільш нищівними для них є впливи, які покликані зруйнувати їх людську гідність та ідентичність – в тому числі гендерну, і які викликають відчуття тотальної безвиході і безпомічності.
Ми бачимо що в контексті кримінальної юстиції злочинці, які застосовують катування, часто хочуть приховати фізичні сліди, побоюючись правових наслідків для себе. І тоді атака на приватне і інтимне жертви стає дієвим знаряддям, оскільки впливає на поведінку і самопочуття особи ніяк не гірше за фізичні тортури, а збір доказів у випадку, якщо розпочнеться слідство, ускладнюється.
В цивільному контексті ГЗН широко застосовується нашими спів громадянами в різних ситуаціях, а мотив порушників не завжди ними усвідомлюється – як і сам факт порушення закону. Це можуть бути робочі відносини, в яких харасмент є певною складовою “манери керівництва”, спонтанний конфлікт в громадському просторі, і, звісно ж, характер відносин в родині.
Надаючи послуги людям, які постраждали від ГЗН в будь-якому контексті, в клінічному процесі варто спиратися на реальність. Перш за все відновити її межі: якщо було вчинене правопорушення, і психолог і клієнт мають це усвідомлювати, навіть якщо мова про адміністративне правопорушення. Це створює здорову основу, центр тяжіння, який допоможе людині реінтерпретувати та інтегрувати досвід і відбудувати цілісне сприйняття себе.
Чому ми мовчимо про насильство?
Ключ до відповіді криється в очікуваному характері реакцій оточуючих. Переважна кількість постраждалих уникають відкрито звертатись по допомогу, тому що не сподіваються знайти розуміння й дієву підтримку. Ми ж всі добре знаємо, що зберігається в арсеналі суспільних упереджень, які стосуються певних культурних очікувань щодо чоловіків і жінок, їх ролей і “прийнятної” поведінки. До того ж деякі люди можуть довго справлятися самостійно, не відчуваючи потреби у психологічній підтримці. Але завжди є тонка межа, коли певна ситуація або її тривалість стає травматичною для конкретної людини, хоча для іншої вона такою не є. Зазвичай, якщо ця ситуація не носить очевидно кримінального характеру, постраждалі шукають допомоги в першу чергу у близьких або психолога і доволі рідко схильні дивитись на події в першу чергу з юридичної точки зору.
В свою чергу постраждалі, які намагаються зламати цю мовчанку, стикаються з осудом, нерозумінням і, в багатьох випадках, із безсиллям. Тому так важливо руйнувати стереотипи і сприяти формуванню середовища, де насильство неприйнятне, а нормальною реакцією на нього є убезпечення і допомога тим, хто цього потребує без оприлюднень своїх оціночних суджень щодо поведінки і життєвих виборів конкретних осіб.
Вихід з замкненого кола
Чи психологи — єдине рішення для боротьби з ГЗН? Звісно, що ні і навіть не є першими в черзі допомоги постраждалим. Психотерапія — це лише один з інструментів, який допомагає людині повернути в дію свої захисні механізми, але вона не розв’язує проблеми в її основі. Толерантність до насильства за ознакою статі — глибоко соціальна проблема, яка вимагає змін на рівні культури, держави, закону та усвідомлення кожною і кожним з членів суспільства.
Суспільство, яке не толерує агресії, де насильство стає винятком, а не правилом, здатне створити середовище, де люди не бояться відкрито говорити про свої проблеми. Лише таким чином можна розірвати замкнене коло ГЗН.
В Україні вже зроблені важливі кроки в цьому напрямку: діють правозахисні організації, які працюють з постраждалими від насильства, впроваджуються нові законодавчі ініціативи. Однак культурні бар’єри все ще високі.
Важливо пам’ятати: кожен випадок насильства — це ще одна історія, яка могла б мати інший фінал. Тому вихід полягає не лише в руках держави та правозахисників, але й у наших власних зусиллях.