Ветерани-експолонені: вижити в полоні й не приректи себе на злидні в тилу

Антон Мороз, фахівець з соціальної роботи ГО «Форпост», у матеріалі для проєкту “Без броні” розповів про проблеми з соціальним захистом та реабілітацією колишніх полонених. Юлія Гончар, психологиня ГО «Форпост» і керівниця відокремленого структурного підрозділу Центр психічного здоров‘я та травмотерапії «Форпост — HELP», поділилася досвідом роботи з військовополоненими, які пережили тортури.

Їх називають військовополоненими і «бранцями кремля», вони боронили свою землю і потрапили до лап ворога. Після тортур, психологічного і фізичного насилля і нелюдських умов перебування їхні прізвища таки вносять до списків на обмін і хлопці та дівчата дивом повертаються додому. Та попри те, що 4-та стаття Третьої Женевської конвенції (про поводження з військовополоненими 1949 р.) чітко визначає українських бійців саме «військовополоненими», все ж ОБСЄ і декотрі організації досі називають їх доволі розмитими термінами, на кшталт «утриманці». Що чекає ветеранів після повернення з полону на рідній землі — далі у матеріалі.

Сто тисяч і недопрацьований закон

Днями Уряд ухвалив та подав на розгляд Верховної ради (6 листопада 2020) новий Проєкт Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо впорядкування питань, пов’язаних із військовополоненими та інтернованими особами в особливий період». Зараз він на розгляді Комітетами. У разі його підтримки народними обранцями, буде забезпечене виконання Україною всіх зобов’язань, пов’язаних з утриманням як військовополонених, так й інтернованих осіб в особливий період. Адже, як йдеться у пояснювальній записці до проєкту, він визначає «повноваження та завдання державних органів щодо поводження з військовополоненими та інтернованими особами в особливий період відповідно до вимог Женевських конвенцій та додаткових протоколів до них». З цією метою проєктом закону, зокрема, передбачається завдання із забезпечення збору, супроводження, охорони та утримання військовополонених покласти на Генеральний штаб ЗСУ.

Але наразі це тільки проєкт, який може допомогти експолоненим. Водночас, як стверджує фахівець з соціальної роботи ГО «Форпост» (відокремлений структурний підрозділ Центр психічного здоров‘я та травмотерапії Форпост — HELP, — ред.) Антон Мороз, попри те, що кількість військових і цивільних полонених на сході України зростає, держава і досі не створила цілісну нормативно-правову систему, яка б захищала цю категорію громадян. Здебільшого соціальний захист та реабілітація колишніх полонених зводиться до індивідуальних рішень. Зокрема, мова йде про рішення Кабінету міністрів України від 27 листопада 2019 року. Цей документ передбачає щорічну грошову допомогу «особам, позбавленим особистої свободи». Виплати можуть отримувати і родини полонених. Але очевидно, що гроші не можуть вирішити весь спектр проблем.

«Свого часу, коли мене звільнили із полону, нам дали по 100 тис. грн (їх виплачують експолоненим і досі, хоча це також тривала процедура, — ред.) Також виплатили по 10 тисяч додатково — це було особисто від тодішнього Президента Петра Порошенка. — пригадує своє звільнення і подальшу соціальну адаптацію військовополонений, колишній військовий розвідник і захисник Савур-Могили (боєць 42 батальйону тероборони) Олексій Кириченко. — Декотрі хлопці, які сиділи значно довше за мене, отримувати й квартири від нього. Щодо себе, я розумію, що є все для оформлення інвалідності. І це вже буде інший етап — і щодо реабілітації й щодо пільг. Але я тільки почав цим займатися. Після полону… є така аналогія: уявіть, що ви перебували довгий час під водою і тут вас потихеньку піднімають нагору. Це змінений стан свідомості після обміну, нерозуміння «хто ти і що далі?». І добиватися в цей час якихось виплат і пільг немає ресурсу, принаймні — перші місяці. У кожного свій темп і пріоритети у процесі відновлення після полону. Але наразі бюрократична складова — на плечах полонених і їхніх родин, на жаль».

Водночас у 2019 році спеціальною постановою Кабіміну затвердили декілька порядків, які в тому числі дозволяють надавати соціальну і правову допомогу. Такі порядки, запевняють у Мінветі, власне, і передбачають порядок дій органів державної влади й описують процедури. Зокрема ж, завдяки їм і стало можливим сплачення звільненим із полону уже згадувані 100 тисяч гривень. Що важливо, аби отримати ці кошти, ексбранці мають звернутися із заявою до свого місцевого органу з питань соціального захисту не пізніше ніж за шість місяців після звільнення з полону.

«Допомога ветеранам після полону — наразі на «ручному керуванні»

Тим часом інший експолонений, захисник Донецького аеропорту і боєць 1 танкової бригади Богдан Пантюшенко, який перебував в ув’язненні бойовиків майже 5 років і повернувся додому торік взимку, запевняє, що початкову допомогу держава таки забезпечила. Далі — справа рук волонтерів і переважно родин ексбранців.

«Не знаю, чиє то було розпорядження, може, навіть Президента, — припускає Богдан. — Та в наших питаннях нам допомогли — реабілітація, документи, лікування тощо. Але це не система, а, так би мовити, — «ручне керування». Подзвонили, подбали і двері відчинилися — то була частина програми нашої підтримки — ці відчинені двері. А потім знову стало важко, знову наступила бюрократія, довідки якісь. Дзвонити, просити… це не врегульовано. Але от зараз готують цей законопроект щодо полонених. Він на стадії завершення, я надіюся, і, може, наступного року його проголосують і він запрацює. Він стосується, зокрема ж, соціальної і психологічної підтримки усіх незаконно ув’язнених. Але це все, що було — то справи самих полонених. До чого це я? Наразі я не працюю, але зовсім скоро мені доведеться влаштуватися на роботу, і я не знаю, чи мені буде легко чи ні… таким людям як я, після 5 років полону, відрізаним від світу, вкрай тяжко знайти роботу. Тому справа не тільки в одноразових виплатах і посвідченні УБД, — нам треба якось жити далі».

Після звільнення з полону військовий повинен передусім встановити статус учасника бойових дій, і це вже передбачатиме низку пільг і допомог. Ба більше, якщо ж ексвійськовополонений має інвалідність, це — ще інша стаття допомоги. Часто з оформленням усіх цих документів, як зрештою, зі звільненням з лав ЗСУ, ексбранці змушені впоратися самі. Про це на своєму прикладі розповідає і Богдан Пантюшенко.

«Я потрапив в бойовий підрозділ, ми ж були в зоні (АТО, — ред.), і я бачив усі ті армійські проблеми, побут. І я думав, що за 5 років мого полону все навколо змінилося. Але мінуси залишились — ота сама бюрократія. Звісно, техніка і бойова підготовка — добряче посунулася вперед, я ж бачив техніку нашого батальйону. А оті всі рапорти, убд і папірці — то кожен солдат сам собі має пробивати і сам домагатися, просити… То не той має робити, хто служить, а тиловики і частина. От в мене безміру часу відібрало тільки звільнення з армії: три тижні я просидів у в/ч з цього приводу, хоча розраховував на кілька днів. Чому? Бо ніхто не знав, як мене оформити: вони вперше зіткнулися з таким, що 5 років вояк не був у частині, і дуже в’яло все робили. Знайшовся згодом толковий майор, який дав раду з тими документами. А ще один момент — незнання. Часто звільнені з полону просто не знають, куди їм звертатися, під які виплати, пільги і допомоги вони підпадають. Я от чув про «закон про військовополонених», хтось навіть мені казав, що він мене стосується, але той, про котрий я краєм вуха чув, з’ясувалося, стосувався тільки звільнених моряків. Я не повинен гадати-думати, чи я підпадаю під той чи інший закон, це має бути організованіше, я мав би дізнатися це від когось. Не часто люди готові відстоювати своє право, хтось не може, не має сил, «забиває», втомлений, не має родинної підтримки», — із сумом констатує Богдан.

З досвіду роботи ГО «Форпост», його працівники стикалися з випадками, коли після звільнення з рук окупантів клієнти дійсно залишалися сам на сам з всією сукупністю проблем соціального, правового та медичного характеру. І це не тільки фізично непросто, тим паче коли з полону ексбранець повертається нездоровим, це непросто психологічно, — перебороти себе.

«Наприклад, один зі звільнених громадян проживав до затримання на окупованій території, де був схоплений окупаційними військами. Державі вдалося його врятувати з полону, але надалі почалися труднощі. — Згадує фахівець з соцроботи ГО «Форпост» Антон Мороз. — Наш клієнт не міг повернутися додому й був змушений залишитися у Києві без грошей і житла. Так, кабмін виділив одноразову грошову допомогу, але процес її оформлення і нарахування затягнувся на декілька тижнів. Реабілітація в госпіталі для відносно здорових експолонених доволі короткотривала. Відповідно, вже через 1–2 тижні після обміну наш клієнт опинився на вулиці без засобів існування. Тобто держава опікується звільненими з полону протягом приблизно одного місяця. Така ситуація перш за все пов’язана із відсутністю в Україні правового статусу та чітко прописаних соціальних гарантій для полонених. Наразі існує законопроект № 8205, але він і досі — на стадії доопрацювання. Прописані в ньому норми підтримують родичі полонених та колишні бранці, яких не звільнили. Але наразі невідома його подальша доля».

Психологічна реабілітація: як не втратити відчуття реальності

Жертви катувань та особи, які побували в полоні — дуже вразлива категорія. Особливостями їх травматизації є жорстке руйнування не тільки психологічних, а й фізичних кордонів особистості, переконані у Центрі психічного здоров‘я та травмотерапії Форпост — HELP. Людина може втрачати відчуття реальності, цілісності, самоповаги та бути нездатною відновити власний особистісний та соціальний ресурс. Багато часу та кропіткої роботи може потребувати відновлення базового відчуття безпеки, самоповаги, відновлення у собі звичайних прав людини, розуміння яких часто втрачається під час подібної психотравматизації. Основною метою реабілітації жертв катувань є відновлення, наскільки це можливо, їх фізичного, психологічного, соціального та професійного функціонування, щоб вони могли повноцінно брати учать у суспільному житті. Як правило, це вимагає цілісного мультидисциплінарного підходу для вирішення складності симптомів та життєвих проблем, з якими стикаються багато з тих, хто постраждав.

На жаль, справи у психологічної реабілітації для ветеранів-експолонених не кращі за соціальні (зрештою, як і для ветеранів, цивільних полонених чи ВПО). Психологічна підтримка після війни хоч і зародилася з її початком, та уніфікується і встановлюється як окрема віха психотерапії тільки на 6–7 році війни. Українські спеціалісти, та й самі вояки, просто не мають такого досвіду. І це нормально. Ніхто не готував нас до війни.

«Я не знаю, як воно має бути: усе, що у мене є — мій власний досвід. Так само я не знаю, якою має бути психологічна підтримка для ветеранів і експолонених. — зізнається Олексій Кириченко. Який після полону і сам взявся навчатися психології, аби також допомагати людям після полону, він працюватиме із шоковими травмами. — Єдине, на що я можу орієнтуватися — це якісь американські фільми. Нам до цього далеко, але ми уже виросли із «совка». І тут цінний саме міжнародний досвід, це я так бачу. Але розумію також, що наша держава лиш усталюється в цьому напрямку й нам доводиться йти на дотик. Водночас я розумію, що моє психічне здоров’я потрібне саме мені — передусім. І я в тому плані доволі жадібний: дотягуюся до того, до чого можу, от уже третій рік. І за поміч я вдячний ГО «Блакитний птах», які на совість працюють з ексбранцями, і організації «Побратими», які із «птахами» влаштовують спільні тренінги для тих, хто пережив травму війни. Біда ще й в тім, що самі воїни рідко звертаються до психологів і психотерапевтів, мовляв, «у мене все гаразд — я не псих». Іноді — рятує міцна сім’я. А якщо її немає чи відсутня її підтримка? З «нашого» обміну, грудня 2017-го, двоє із 27 військових — померли. Це алкоголь чи/та наркотики. Гадаю, це в першу чергу — неправильне ставлення до свого психологічного здоров’я. Бо і я після обміну був певен, що здоровий. Але десь за пів року психіка розслабляється після стресових умов і весь непрожитий біль і жах повертаються. От з ними треба працювати, важливо це тільки усвідомити для себе».

«У той час, як тортури використовуються, щоб зламати і зруйнувати людську особистість, метою реабілітації є допомога знову “зібрати” її. — аналізує Юлія Гончар, кандидатка психологічних наук, психологиня ГО «Форпост» і керівниця відокремленого структурного підрозділу Центр психічного здоров‘я та травмотерапії «Форпост — HELP». — Тортури мають такий руйнівний ефект, що людина, яка пережила їх, може потребувати допомоги на багатьох рівнях, щоб ефективно побудувати своє життя заново. Комплексна реабілітація враховує різноманітні потреби осіб (можуть містити чотири складові: правову, клінічну (включає фізичне, психічне та емоційне здоров’я), соціальну/практичну та громадську), які пережили катування. Однак необхідно працювати в єдиних рамках з урахуванням використання різних професійних мов, наприклад, юристами і лікарями. Підхід, заснований на правах людини, надає єдині рамки для роботи з особами, котрі пережили тортури. І головне в ньому — цінність, захист і повага людської гідності, яка є наріжним каменем в цьому випадку — базовою структурою, яка піддається руйнуванню під час полону і тортур і саме її в першу чергу важливо відновити. Саме тому, дуже важливим моментом в реабілітації цієї категорії постраждалих є зрозумілі та діючі законодавчо прописані процедури достатньо тривалого державного опікування».

Щоправда, у нашому соціумі, а зокрема серед військових, практика психотерапії сприймалася доволі неоднозначно, а часто навіть вороже. Зрештою, і світова культура військових рідко сприймала психотерапію дружньо. Та останні роки змінили це: от у США це відбулося завдяки увазі держави: приміром, там Міноборони інвестувало 2,7 млн дол. в інформаційну кампанію «Справжні воїни» («Real Warriors»), яка спрямована на заохочення військових до самостійного звернення по допомогу; у Британії запрацювала цілодобова гаряча лінія «Бойовий стрес» («Combat Stress»). І основний акцент міжнародних програм на тому, аби змінити сам підхід до того, як обговорюється ПТСР. І це працює.

Відтак, спираючись на міжнародний досвід, наша держава та громадянське суспільство мали б визнати, що психологічна травма — одна з найбільших психологічних проблем, з котрими Україна має і матиме справу, а відтак на державному рівні надавати необхідну підтримку ветеранам, створювати відповідні програми і працювати в цьому напрямку. Адже сьогодні психологічна реабілітація ветеранів, в тому числі й експолонених — переважно — волонтерські ініціативи.

Автор: Ірина Вовк, матеріал створено сайтом Без Броні

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *