“Толерантність до тортур є атавізмом і жахливою спадщиною радянщини”, – Олена Подолян

Екстремальне насильство в світі наростає, незважаючи на безперервні спроби розвинених країн удосконалювати міжнародно-правові норми і принципи, що регулюють захист жертв конфліктів і обмежують методи й  засоби ведення війни. Однак зацікавлені у конфлікті сторони мають у своєму розпорядженні таке озброєння, яке давно заслуговує бути прирівняним до технічних знарядь масового ураження: пропаганда у ЗМІ; розпалення міжетнічної ненависті або будь-якого виду дискримінації на території, яку держава-агресор має намір узурпувати; терор мирного населення: тортури, примусова праця; схиляння до співучасті у скоєнні злочинів…

Протягом останніх років Грузію, а слідом і Україну, затягнуло у вихор економічно-політичних корисних інтересів Росії. Наївно було очікувати, що нас це омине, адже Росія давно продукує лише терор, покликаний забезпечувати її економічні інтереси.

За словами грузинських колег, після “замороження” відкритих військових дій на кордонах окупованих Абхазії та Південної Осетії, і подальшої «повзучої» окупації з боку Росії,  грузинські  території  постійно звужуються всередину країни, громадяни Грузії продовжують піддаватися щоденній небезпеці. Люди, які проживають поблизу невизнаних і неврегульованих кордонів з контрольованими РФ регіонами Грузії, регулярно піддаються незаконним затриманням з подальшими грубими порушеннями прав людини – незаконними методами дізнання, тортурами. Далі – або неофіційний викуп, або цілком офіційні вироки фейковимим судами псевдо-державних утворень.

Постійні порушення прав цивільного населення відбуваються і на окупованих територіях України. Нахабне збройне вторгнення Росії і порушення усіх міжнародно-правовових норм на окупованих територіях ОРДЛО і Криму лягли величезним масивом інформації в звіти міжнародних організацій, позовних заяв до Європейського суду з прав людини і Міжнародного  кримінального суду. Сотні тисяч наших громадян зіткнулися з ситуацією, коли фактична межа пролягає, в прямому сенсі, по живих людях. Тривале існування в подібних умовах призводить до деморалізації, дегуманізації та втрати почуття реальності.

А що ж відбувається всередині неуражених бойовими діями українських містах і селах?

З 2014 року в Україні спостерігається деяка позитивна динаміка в питаннях запобігання катуванням та жорстокому поводженню, проте масштаб проблеми вражає: тільки в 2017 році, згідно інформації Державного бюро розслідувань, понад 2500 українців звернулися за медичною допомогою після травм, завданих співробітниками поліції. Згідно звітів правозахисників, масштаб застосування катувань в країні значно більший, оскільки більшість постраждалих не звертаються за медичною і правовою допомогою. Різні дослідження оприлюднюють цифри від 50000 до 100000 постраждалих на рік тільки від дій Національної поліції.

У той же час щороку правоохоронні органи порушують лише 20-30 кримінальних справ за фактом застосування тортур, з яких до суду доходить кожна третя. До цієї статистики не входять постраждалі від тортур у слідчих ізоляторах, виправних колоніях, а також у так званих «місцях громадянської несвободи», що відносяться до соціальної сфери – систем освіти та охорони здоров’я, які є важкодоступними для моніторингу правозахисників та громадських активістів.

Також в Україні на державному рівні відсутні ефективні сервіси психосоціальної реабілітації жертв тортур і жорстокого поводження, а окремі програми підтримки реалізуються лише силами неурядових організацій.

Що можна протиставити безпринципному зовнішньому ворогу, який не збирається брати на себе відповідальність за злочини, скоєні на чужих територіях, і внутрішній безпринципності, яка підриває віру в законність і справедливість всередині України? Єдиний вихід – сформувати суб’єктність. Від персональної громадянської позиції – до суб’єктності державної. Державні відомства повинні припинити використання подібних «інструментів» дізнання, покарання або контролю за дисципліною; катування повинні бути табуйовані і викорінені з практики, а громадяни –  формувати  нетерпимість до ганебної практики радянських часів. У цьому питанні ефективною могла б стати загальнонаціональна програма, що включала б просвіту, моніторинг, систему заходів і покарань для порушників.

Толерантність до тортур і приниження людської гідності є атавізмом, жахливою спадщиною, яку ми винесли з нашого тоталітарного минулого і якої до цих пір не можемо позбутися. Якщо ми продовжимо в тому ж дусі, то завчасно програємо війну. Тому що гірше за  зовнішню окупацію є лише втрата поваги до людської гідності всередині країни.

Олена Подолян, директорка ГО Форпост

Джерело: https://censor.net.ua/b3134529

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*