Ще на початку так званої колективізації Нестор Білоус писав, що українське селянство і влада більшовиків – несумісні речі. Своїм записом від 25 липня 1929 року він фактично передбачив майбутню трагедію, яка залишить глибоку травму в душі українського народу:
“…Мое мнение если будет и дальше такая политика на счет крестьянского хозяйства то страна наша погибла. Мы все подохнем с голоду как крестьяне а также и рабочие, если уже доходит до тово что скоро Кулаенки будут курей счупать какая из яйцом”.
Вже у жовтні того ж року Білоус відверто пише, що селянство стало ворогом Партії, що в українців забирають свободу, яку їм обіцяли більшовики ще якихось десять років тому.
“Темный крестьянин теперь стал для Партии самым опасным врагом контр-революционером. Этой грубой и варварской постановой пропадет вся наша крестьянская пролитая кров за освобождение из под ига царя и помещиков потому что Партия хочет превратит все крестьянство в Коммуну, чтобы он не был свободным…”
Для Нестора Білоуса щоденник став своєрідним “співрозмовником”, який приймав і закарбовував на собі непопулярні тоді думки автора. Записана в ньому інформація дає можливість поглянути зсередини на те, що відбувалося в 1930-х роках на теренах України. Можливо, у когось це викликає жах і відчай, але це спонукає осмислювати ті події та починати терапію травми, яка переслідує нас останні 80 років.
Голод вбивав не тільки фізично, а й морально. Загальна атмосфера страху та приреченості пригнічувала та заганяла народ в пітьму душевних переживань. Українці не святкували не тільки Великдень, а і Святвечір з Різдвом. Свідченням цього є записи Нестора Білоуса від 6-7 січня 1932 року:
“Никаких особенностей не было. Свят вечер наверное не было и не будет таких вечеров. В этот вечер люди раньше веселились ожидая праздника, а сичас у многих нету хлеба детей из вечерей нету и по улице не было а мы ели борщ постный та кашу из буряковой юшкой и немного в ней груш”, – так коментує автор щоденника атмосферу в селі на Святвечір 1932 року.
Наступний день згадано у тому ж світлі:
“Рождество в этот праздник раньшие годы приготовляли селяне хорошие обеды, холодное жаркое белые пироги из рисом и начинкой пиво водка. Словом было из чиво готовить потому что ¾ села резали свиней к празднику. А в этом году во всех даже и борщ был постный за исключением тех у ково конина была то ели мясо хотя конское. А у меня тоже был борщ постный”.
Весна 1933-го також не принесла селянам нічого, окрім смерті та розчарувань. Нестор Білоус описує як людей ховали без будь-яких церемоній, а вся процедура перетворилася на “санітарне прибирання” трупів. Ті, хто не помирав, ставали живими мертвецями”. 20 травня 1933-го він пише:
“Ежедневно мрут люди из голоду. Сельсоветом назначена санитарная комиссия для уборки трупов и похорон их потому что хоронить тех людей некому так теперь сельсовет выгоняет людей и роют большую яму душ на 10 и тогда зарывают. Много людей взрослых и детей как посмотришь так это живые мертвецы”.
21 травня 1933-го: “Дожди идут все время уже две недели и большие очень полоть уже надо край но невозможно. А люди мрут своим чередом”.
Українці вимирали цілими родинами. Особливо вразливими були діти. Білоус занотовував, що в деяких родинах померли усі діти від малого до великого:
“Люди мрут с голоду всех возрастов а в особенности дети очень мрут в некоторых семействах вымерли все малые дети от грудных и годов до 10-ти”.
Голод початку 1930-х років – це геноцид, направлений, в першу чергу, проти українського селянства, яке тоді складало основну частину народу.
Геноцид українців був вигідним для СРСР як в політичному, так і в економічному та культурному сенсах. Відібраний хліб вивозили на захід в обмін на технології та валюту, а фізичне винищення українців “гасило” бунтівні настрої та перетворювало живих людей на глибоко травмованих і слабких особистостей. Природний устрій селянства був знищений, а з ним зникло чимало традицій, які формували ідентичність та побут українців.
Українцям було заборонено усвідомлювати, що з ними сталося. Заборонено оплакувати загиблих, заборонено пам’ятати… Голодомор став табуйованою темою майже на 80 років, приховавши злочин комуністичної верхівки, правонаступницею якої є сучасна Росія. Сьогодні ми маємо вільний доступ до подібних джерел.
Щоденник Нестора Білоуса задокументував реальність тих років, надавши можливість оплакати втрати, випустити на свободу жах і безвихідь, які сковували націю протягом 80 років. Згадати, хто ми, переосмислити наше сьогодення, будучи вільними від “спорідненості” з катами, усвідомити трагедію, зрозуміти її масштаби – і звільнитися від тягаря її проявів.
Антон Мороз, фахівець з соціальної роботи, журналіст ГО “Форпост”.
