Обережно, успіх: що ховається по той бік глянцю

Як не крути, а сучасний світ зациклений на успіхові. Як часто, переглядаючи стрічку в соціальній мережі, ви бачите знайомих, які світяться від щастя у спортивному залі, хизуються відпочинком на Мальдівах, або черговою блискучою статуеткою? Здається, без успіхів нормальне людське щастя неможливе, та й життя не життя.

Але це тільки здається. Існує великий ризик потрапити у пастку: “здаватись, замість бути”. Це як у спорті: простих дистанцій нам уже недостатньо і ми прагнемо великих марафонів та гучних рекордів. І хоча насправді, нема нічого поганого у прагненні до кращого життя, але важливо розуміти, яку ціну ми готові за нього віддати.

У прагненні до 100% успіху ми не шкодуємо величезних ресурсів: часу, фінансів та сил, і часто не помічаємо, як втрачаємо себе у цьому шаленому вирі. Ми перестаємо розрізняти, де ми, а де – розрекламований та розкручений бренд нас самих… Часто це уже лише глянцева оболонка, обкладинка, за якою ховається страх програшу та невпевненість у собі.

Ми вимагаємо неможливого уже не лише від себе, а й від своїх дітей: “приніс зі школи 9, чому не 10?”, “приніс 11, чому не 12?”, “приніс 12, чому не олімпіада?” Безліч гуртків… Вчителю потрібні високі бали, тренеру – кращі результати, а нам – вражаючі фото для фейсбуку та інстаграму… За цим усім ми перестаємо бачити справжніх себе і своїх дітей із власними почуттями та бажаннями.

У такій ситуації діти або включаються у процес досягання, як і ми, або у них спрацьовує захисний механізм: “мені нічого не треба”.

Найнебезпечнішою є ситуація, коли дитина намагається досягти успіху будь-якою ціною як еквіваленту батьківської любові. Десь глибоко в дитячій підсвідомості формується установка: “мене будуть любити тільки якщо я буду успішним”. Таку деструктивну модель мислення, як правило, дитина успадковує від батьків.

Таке мислення робить нас вкрай залежними від чужої думки. Якщо хтось сумнівається в наших успіхах, або знецінює здобутки – то це відчувається не просто як “неприємно”, а як “я нещасний”.

Філософія успішності ґрунтується на порівняні себе з іншими. У такому разі моє щастя можливе лише тоді, коли я кращий і є гірші за мене. Коли в мене телефон останньої моделі, брендовий одяг, а каву я п’ю лише у дорогому ресторані. Навіть якщо моя заробітна плата цього не дозволяє. “Здаватись, замість бути”…

Такою людиною легко маніпулювати. Саморуйнування задля досягання мети стає звичною справою для наших дітей на тлі перенавантаження у школі, гуртками і секціями (ілюзія успіху від батьків). Це може навіть підштовхнути дітей та підлітків до самогубства. Така модель знищує людяність і виховує жорстокість за принципом: мета виправдовує засоби.

Модель “успіху будь-якою ціною” руйнує психічний імунітет, погіршує емоційний стан та призводить до появи хронічної невдоволеності. Це може виглядати як: “я недостатньо гарний” або “ти не достатньо гарний”. Тобто постійне знецінення себе та оточуючих. Це заважає вибудовувати здорові стосунки.

Щоб викараскатися з “пастки” успішності, треба якомога частіше питати себе: чого я хочу насправді; цього хочу саме я, чи моє оточення; що трапиться, якщо я буду виглядати не успішним в очах інших людей; що робить мене по-справжньому щасливим? Треба частіше нагадувати собі: я гідний поваги незалежно від власних успіхів чи невдач.

Сучасна філософія успіху призводить до того, що ми втрачаємо таку важливу річ як простий душевний контакт. Ми перестаємо бачити справжнє один в одному, а лише успішність або її відсутність, забуваючи, що ми не є тотожними нашим здібностям, і що ми самі – є багатограннішими, аніж наші здобутки та перемоги.

Ольга Тимошенко, для Gazeta.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*