Метастази репресивної машини досі розростаються

Зіштовхнувшись з комуністичною репресивною машиною на початку ХХ ст. українці зазнали чи не найбільших страждань за всю свою історію. Головна мета більшовиків полягала у тому, аби зламати опір та деформувати наш соціокультурний і політичний уклади. І якщо з політичним питанням на першому етапі розправилися за допомогою багнетів і гармат, то з традиційним соціокультурним устроєм довелося «попрацювати» ще не один десяток років.

Важливо відзначити, що політика,  самоідентифікація соціуму і культура – це глибоко взаємопов’язані процеси, що витікають одне з одного. Саме тому більшовики розуміли, що недостатньо встановити лише політичний і військовий контроль над українцями, треба бити «в серце нації».

Політичні репресії в СРСР здебільшого торкалися не політичних, а культурних опонентів комуністів, які ідентифікували себе як незалежних і вільних людей. І якщо до кінця 1920-х більшовики ще «підчищали» залишки військового і політичного опору в Україні, то вже на початку 30-х  основні зусилля репресивної машини були направлені на «соціокультурне ядро» українців – селян.

Першими постраждали ті селяни, які власною працею і незалежністю створили успішні й процвітаючі господарства. Так звані «куркулі» – це успішні фермери, середній клас того часу, який зберігав в собі українську ідентичність. Більшовики це розуміли, тому для них селяни уособлювали найбільшу небезпеку. За даними Інституту національної пам’яті, напередодні Голодомору по всій Україні було зафіксовано близько 5 000 селянських повстань. Можна сміливо стверджувати, що геноцид українців 1932-33-х років – це апофеоз політичних репресій СРСР в період до початку Другої світової війни. Від 5 до 8 мільйонів загиблих українців – це від 5 до 8 мільйонів носіїв свободи, національної культури та ідентичності – ворожих понять для комуністів.

Голодомор залишив глибоку рану на тілі української нації й призвів до утворення колективної психотравми. Чи вдасться її коли-небудь виміряти у просторі та часі, невідомо. Україна до Голодомору та після – це дві різні країни за своїм соціокультурним характером.

Наступні етапи політичних репресій лише «доводили до ідеалу» проект «більшовицької України». За задумом комуністів, в ній не повинно було бути ані неконтрольованої політичної і культурної еліти, ані незалежних селян і робітників. По своїй суті політичні репресії – це метод нав’язування свого наративу, в просторі якого може існувати лише та Україна, яку ви бачите «тут і зараз». Все, що було до більшовиків і все, що проти них – не мало права на життя. Гідність, свободу і час на проходження власного соціокультурного шляху становлення в модерному світі – саме це втратила Україна у ХХ столітті.

Чому так звана «хлібозаготівля» є одним із інструментів політичних репресій, можна побачити на прикладі Постанови 14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і СНК СРСР «Про хлібозаготівлю в Україні, Північному Кавказі і в Західній області. В ній зазнається, що «націоналістичні» та «петлюрівські» елементи стали частиною партійних осередків й нібито саботують проведення хлібозаготівлі. Саме тому ЦК постановив, що саботажників треба арештовувати чи розстрілювати. Але найцікавіше закладено в цих рядках з Постанови:

«Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також всі газети і журнали з української мови на російську як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову …, терміново перевірити і поліпшити склад працівників шкіл в «українізованих» районах».

Тобто, під приводом підвищення ефективності хлібозаготівлі знищували українську мову в етнічних регіонах.

І це лише один із багатьох прикладів, який свідчить про планомірний і репресивний наступ на українську культуру.

Після селян були репресовані залишки інтелігенції, які свого часу були приспані ілюзією лояльності з боку більшовиків. Але їх використали лише для створення культурної ширми, яка ховала від широкої публіки справжнє обличчя СРСР. Україна зустріла Другу світову війну пригнобленою, заляканою й приниженою. Танки й гармати лише додали шрамів на її тілі, перетворивши страждання на частину національної свідомості. Фактично, починаючи з 1920-го року, Україна безперервно бачила насильство і приниження протягом чверть століття. Ціле покоління було знищене, й саме на їхніх кістках був зведений проект УРСР, який насправді «працює» і досі.

Радянська людина – це не продукт України, а УРСР. В її свідомості шлях до успіху лежить виключно через застосування сили, а розуміння гідності вкрай деформовано або взагалі знищене; національна ідентичність є ворожим терміном. Звідси – тяжіння до «сильної руки», нестійкість до маніпуляцій та занижена самооцінка.

«Великий соціальний експеримент» у вигляді СРСР фактично зруйнував природній порядок життя українців й відкинув наше суспільство у темну «печеру», вихід з якої ми вже бачимо, але досі до нього не дійшли.

Новий світовий порядок, який з’явився після Другої світової війни, та задекларовані у всьому світі права людини стали головною загрозою для СРСР, адже вони били в саме серце тоталітарної машини. Це відкрило новий фронт боротьби українців і, одночасно, нову хвилю політичних репресій проти дисидентів. І хоча політичні репресії проходили в умовах вже деформованої соціокультурної свідомості українців, дисиденти несли надзвичайну загрозу для комуністичного режиму. Вони продемонстрували СРСР, що українці пристосувалися до нових умов і почали вести війну за свою гідність і свободу вже не на полі бою, а на радянському і міжнародному правових майданчиках. В цьому випадку на стороні українців був вже весь прогресивний світ.

В стратегічному вимірі Україні вдалося вирватися з того синтетичного світу, який був створений більшовиками. Втім, наслідки масових політичних репресій будуть дзвінко гомоніти в поведінці людей ще багато років. Суспільство, яке 70 років зазнавало принижень і насилля, перейняло репресивні моделі поведінки й реалізує їх всередині себе.

Це перш за все проявляється там, де політика репресій і знищення української культури була найбільш жорстокою і успішною – в східних частинах України. Якщо Кубань і райони Північного Кавказу були анексовані ще 90 років тому, то черга Донбасу і Криму настала лише у 2014. Саме в цих регіонах український соціокультурний простір був знищений. Українські школи закривалися, а села штучно заповнювалися переселенцями з Росії. Сьогодні можна побачити наслідки цього: війна, толерантність до катувань, постійні політичні переслідування українців та кримських татар. Це все – вибухова хвиля від снаряду, який був закладений ще в часи становлення комуністичного режиму. Останні шість років тотальної пропаганди з боку Російської Федерації, ментального нащадка СРСР, лише посилив ефект. А зміна політики транслювання українських телеканалів подарувала РФ монополію в інформаційному полі окупованих територій. Метастази репресивної машини лише розростаються.

Тому, аби вирватися зі встановленого радянською владою наративу як вільній, так і окупованій Україні слід боротися з цими метастазами. Нам треба зі спринтерською швидкістю проходити той шлях, який ми мали пройти ще 100 років тому, паралельно відновлюючи свій природній соціокультурний порядок.

Антон Мороз, фахівець з соціальної роботи, журналіст ГО «Форпост» для Газета. UA

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*