Де та межа, за якою починається насилля над дитиною?

Часто ми навіть не помічаємо його

Коли ми говоримо про насилля над дитиною, відразу спливає на думку, що це відбувається у неблагополучній родині з батьками – хворими на алкогольну залежність чи з боку злочинця – педофіла. Нам важко уявити, що насилля є у багатьох школах та чи не в кожному класі, а також у деяких родинах. І дуже часто ми навіть не помічаємо його, як і не помічаємо, що й самі часом чинимо насилля над власними дітьми.

Працюючи в освітніх державних структурах, я неодноразово ставала свідком не лише кричущого психологічного насильства над дітьми, яке було повсякденним та системним. На моїх очах траплялися випадки фізичного насильства. В ті миті волосся ставало дибки. Мої численні розмови з керівництвом закладу починалися з легкого подиву з боку педагогів, а закінчувались багатозначним киванням головою та знизуванням плечима. Тобто, це була не новина для них, скоріше замовчувана правда про порушення прав дитини. Здебільшого подібні скарги залишались без відповідного реагування, бо “нікому більше працювати”.

В нашій культурі виховання дітей, на превеликий жаль, і досі є допустимими методи фізичного покарання та психічного приниження. Часто травмовані в дитинстві дорослі розмірковують: в дитинстві мене били батьки і я виріс нормальною людиною, мої однолітки мене ображали, і це зробило мене сильнішим, тепер я можу постояти за себе. Насправді, такими судженнями дорослі намагаються прикрити свої не заліковані психічні травми та наповнити хоч яким сенсом ті жахливі події. Таким чином ця травма позасвідомо передається від покоління до покоління.

В нашій культурі виховання дітей, на превеликий жаль, і досі є допустимими методи фізичного покарання та психічного приниження

Але часи змінюються, і сьогодні вже більшість батьків чітко усвідомлюють, що застосування фізичного покарання недопустимо. Проте, наразі, всіх нас чекає наступний етап у розвитку батьківської освіченості – це усвідомлення межі, де починається психологічне насильство.

Тож, де починається психологічне насилля над дитиною? Воно починається у той самий момент, коли зникає повага до дитини. Якщо дорослого переповнює зневага до дитини, бажання принизити, “поставити на місце”, прагнення демонструвати свою силу та перевагу, бажання домінувати та будь-якою ціною перемогти у конфлікті з дитиною, страх втратити контроль і вплив на дитину – то це насилля. Якщо дорослий поводить себе спокійно та впевнено, і, перш за все, шукає шляхи вирішення конфлікту, намагається домовитися, пояснити, а найголовніше – зрозуміти які саме внутрішні незадоволені потреби дитини змушують її поводитися саме так, то тут не має місця для психологічного насилля.

Психологічне насилля починається у той самий момент, коли зникає повага до дитини

Насилля є там, де ігноруються потреби дитини. І неважливо ці потреби психологічні або фізичні. Наприклад, не давати дитині повноцінно харчуватися – це, без сумнівів, насильство. Емоційна відстороненість, ігнорування, бойкотування – це і є психологічне насилля. Так само як і їжі, дитина потребує поваги, уваги, любові та прийняття. Ці чотири почуття не є винагородою за гарну поведінку дитини, це необхідно для здорової дитячої психіки так само як вода та харчування.

Як говориться у вірші Вадима Шефнера, “словом можна вбити, словом можна врятувати, словом можна з собою ціле військо скликати”. Отже, травмує не саме слово, а емоційне забарвлення та наповнення, яким ми його наділяємо.

Відштовхуючись від цих понять, стає очевидним, що наші діти зустрічаються з психологічним насиллям частіше, аніж ми собі уявляємо: в школах, дитячих садочках, у дворі чи на майданчиках. Для старшого покоління вчитель, що кричить на весь клас, є звичним явищем і ніхто навіть не думає, що насправді це не допустимо. Але настав час підвищувати межу допустимого, вимагати поваги до кожного учня “не по формі, а по суті”, поважати його не за успіхи та здобутки, а просто за факт існування.

Для старшого покоління вчитель, що кричить на весь клас, є звичним явищем і ніхто навіть не думає, що насправді це не допустимо

Як захистити дитину від психологічного насильства поза родинного будинку?

Якщо дитина зростає в сім’ї, де повага членів родини є нормою у спілкуванні, то стикаючись з неповагою вихователя чи вчителя, вона буде розуміти, що тут щось не так. В такому випадку відбувається мінімальна травматизація, адже має місце, так би мовити, своєрідний запас міцності. В той же час дитина, яка травмована постійною зневагою з боку батьків, в такій же ситуації може або ігнорувати подібні дії, або реагує значно більш бурхливо, бо несвідомо розраховує на повагу хоча би за межами дому.

Чи можна за певними характеристиками виявити потенційного психологічного насильника?

На жаль, не можна за зовнішніми ознаками зрозуміти, чи здатна людина на психологічний тиск та приниження. Підказкою може бути внутрішня самоповага, почуття гідності. Якщо особистість володіє такими якостями, то навряд чи буде самостверджуватись за рахунок інших.

Яким чином можна зрозуміти, що дитину принижують у садку чи школі?

Якщо говорити про дошкільнят віком від трьох до шести років, то тут можна спостерігати за іграми дитини. У більшості випадків дитина буде програвати сцени насильства у сюжетно-рольовій грі: лаяти іграшки, погрожувати, шантажувати чи навіть бити. Можливо, вашого малюка ніхто не бив, але якщо дитина стала свідком цього, це так само глибоко травмує дитину, адже у цьому віці діти є дуже емпатійними і можуть переживати біль оточуючих, так само сильно, як і свій.

Школярі здатні вже до більш структурованого переказу подій, які відбулись протягом дня, вони можуть розповісти, що сталося, що їх вразило. Наприклад, про психічний тиск з боку вчителя, крики, публічний осуд, образи або іронічні, принижуючі гідність жарти чи зауваження. До речі, діти до початку підліткового віку не здатні розуміти подвійний зміст і жарти з подвійним підтекстом, вони сприймають інформацію буквально. Тобто, якщо хтось з дорослих погрожує закрити у коморі, викинути з вікна чи вилити суп на голову, дитина не взмозі оцінити цю погрозу як нереальну, їй здається, що саме так і буде, якщо вона не виконає вимоги дорослого.

Головна мета виховання – створити умови для формування в дитині почуття власної гідності. А це можливо, коли батьки дарують свою любов та повагу просто так, тільки за те, що ти є, а не за здобутки чи гарну поведінку. В такому випадку дитина не дозволить ображати себе оточуючим або як мінімум попросить захисту у дорослих. Шануймо один одного та наших дітей!

Ольга Тимошенко, для Gazeta.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*